Загальне поняття про кінотерапію (фільмотерапію)
За матеріалами книги Сергія Красіна
«Вступ до режисованої фільмотерапії»
Фільмотерапія (кінотерапія) – це напрям психотерапії, який включає систему методів, заснованих на способах роботи з реакціями людини, що отримані під час і після перегляду фільму та спрямовані на духовне і психічне зцілення [1, с. 26].
Основні види фільмотерапії:
- Сінемалогія Антоніо Менегетті.
- Кінотерапія Гарі Соломона.
- Фільмотерапія Берні Вудера.
- Кінойога Тева Спаркса.
- Режисована фільмотерапія Сергія Красіна.
Стислий історичний огляд
Інтерес науковців і практичних психологів до питання, як кіно впливає на глядачів, починається вже з того моменту, коли брати Люм’єр зняли свій перший фільм. Представників кіноіндустрії дуже цікавило питання, як можна управляти увагою та свідомістю глядачів, аби підтримати їх інтерес до фільмів. Було досліджено реакції глядачів на все, що відбувається на екрані: рух, колір, звук, зміст фільму. Розроблено прийоми та способи монтажу, які сприяли досягненню певних конкретних цілей. Матеріали за цією темою можна знайти в книгах з режисури та монтажу. Окремий інтерес викликали можливості кіно у виховному контексті. У 30-х роках ХХ сторіччя радянські психологи Б. Теплов, Н. Жінкін, О. Никифорова провели дослідження проблеми «кіно й діти».
Першими, хто виявив інтерес до використання фільмів із метою терапії, були психіатри. 1949-го року у «Великій медичній енциклопедії» було надруковано статтю про новий метод лікування в клініці: «Теоретично розмірковуючи, можна створити програми зі спеціально підібраних фільмів, що складені на основі наукових досліджень сприйняття різних категорій глядачів, у тому числі і хворих, які будуть мати певний позитивний психотерапевтичний вплив». На початку 50-х років представники психіатрії активно досліджували реакції пацієнтів на переглянуті фільми. Вивчали зв’язок фільмів із процесами збудження й гальмування, із захисними механізмами. Зокрема, було розглянуто механізми перенесення й опору. Окрему увагу було приділено питанням безпеки й терапевтичного ефекту від перегляду фільмів у груповій терапії. Досліджено можливості впливу фільмів на індивідуальну та групову динаміку. Неабияке зацікавлення викликало питання впливу кіно на рівень тривожності пацієнтів. Уся ця діяльність була проведена переважно в межах психоаналітичного підходу.
На початку 50-х років минулого століття почали з’являтися перші публікації на тему терапії, яку проводили за допомогою кіно. Так, 1951-го року М. Прадос пише статтю «Використання фільмів у психотерапії». У період із 1950 по 1970 роки проведено експерименти та клінічні випробування. Десятки вчених публікують свої дослідження, спостереження й висновки. Але всі ці публікації мають виключно науковий характер і не з’являються за межами наукових публікацій. Перша книга, розрахована на широке коло читачів, виходить у 1972 році [1, с. 14-15].
Сінемалогія Антоніо Мерегетті
Перша книга з кінотерапії належить перу італійського психолога, філософа, художника, фундатора онтологічної школи Антоніо Менегетті. 1972-го року він публікує книгу «La cineterapia» («Кінотерапія»). Пізніше автор дає своєму підходу назву «Сінемалогія» та характеризує його як один із аспектів онтопсихологічного методу.
Як зазначає Менегетті, сінемалогія з’явилася випадково. Якось після колективного перегляду фільму, спостерігаючи за гарячою дискусією глядачів, він звернув увагу на те, що кожен учасник під час обговорення наполягав на своїй точці зору, незважаючи на те, що фільм повинен був мати спільну інтерпретацію. І ці погляди дуже відрізнялися. Менегетті раніше консультував учасників дискусії й тому знав їх досить добре. Він зауважив, що кожен учасник пояснював фільм через проєкцію власного комплексу. Це його зацікавило. У майбутньому Менегетті продовжив спостереження, які підтвердили його припущення. Так виникла сінемалогія.
«Мета сінемалогії полягає не в навчанні чи критичному обговоренні режисерської роботи, а у використанні фільму для аналізу людей, які переживають ці образи: глядач емоційно бере участь саме в тому, що його ідентифікує», — зазначає Менегетті в книзі «Кіно. Театр. Несвідоме».
Сінемалогія розглядає фільм як комплексну дію, що проникає в глибинне життя людини. Є глядач, є зовнішня реальність, а сінемалогія – це озвучування переживань, почуттів, думок, поведінки й зовнішньої реальності (фільму).
Менегетті виділяє два види сінемалогії — терапевтичну та дидактичну. Сінемалогія має власну методологію, етапи проведення, свої підходи до роботи із захисними механізмами [1,с.15-16].
Кінотерапія Гарі Соломона
Другим автором книги з кінотерапії є американський психолог доктор Гарі Соломон. Будучи з дитинства великим любителем фільмів, Соломон пройшов складний життєвий шлях. Якось, уже дорослим, він втратив усі свої заощадження. І, як пише сам Соломон, «пішов у всі тяжкі». Алкоголь та наркотики могли би його загубити. Саме фільми допомогли йому вчасно зупинитися.
Гарі Соломон повернувся до роботи з фільмами під час проходження психотерапевтичної практики. Одного разу, коли одна його клієнтка розповідала історію свого життя, лікар звернув увагу на те, що вона нібито переказувала один відомий йому фільм (саме цю історію часто помилково приписують Берні Вудеру). Гарі запропонував їй подивитися цей фільм і дав завдання описати свої думки щодо переглянутого. Також він прохав її подумати, чи не впізнає вона себе в одному з персонажів. На наступній зустрічі клієнтка запитала: «Як ви дізналися?». І пояснила, що вона ніби переглянула своє життя.
Цей випадок довів доктору Соломону користь подібних переглядів. Він звернув увагу на те, що фільми сприяють встановленню контакту й допомагають клієнтам чіткіше усвідомлювати ті ситуації та труднощі, у яких вони перебувають. Гарі Соломон пропонував їм дивитися фільми, у яких герої зазнавали таких саме проблем. І дійсно, після перегляду клієнти швидше розкривались і говорили про ті проблеми у своєму житті, яких раніше не помічали. Кіно допомагало їм визнати свою психологічну реальність. Соломон почав використовувати фільми у своїй роботі з темами співзалежності, звикання, уникнення реальності, алкоголізму тощо.
Підкреслюючи таку властивість фільмів як зцілення, він назвав їх «лікувальними інструментами», а процес кінотерапії – «цілющею подорожжю». Дослідник рекомендував використовувати фільми в індивідуальній, парній, сімейній і груповій роботі.
Ще одним важливим відкриттям Соломона став той факт, що для терапії не обов’язково використовувати лише кіно із гарним фіналом. Часто терапевтичний ефект досягався саме після перегляду фільму, який закінчувався трагічно. Наприклад, сюжет про алкоголіка, який гине, допомагав клієнту впоратись із власним алкоголізмом. Клієнт навчався не повторювати помилок персонажу фільму. Соломон назвав цей ефект «парадоксальне зцілення». Поступово він створив спеціальні добірки фільмів на теми, які використовував у своїй роботі.
Гарі Соломон є автором трьох книг із кінотерапії. Завдяки своїм ідеям та продуктивній діяльності Соломон отримав прізвисько «Доктор Кіно» [1, с. 16-17].
Фільмотерапія Берні Вудера
Берні Вудер пройшов підготовку психотерапевта вже у зрілому віці. Уперше він почав використовувати фільми у своїй терапевтичній практиці на початку 90-х років XX століття. Ось як він описує цей момент: «Коли я слухав слова клієнта, сцена з фільму раптово спалахувала в моїй голові. Спочатку я не мав достатньої впевненості, тому не використовував фільми в роботі. Але все частіше почав про це замислюватися». Пізніше він почав пропонувати клієнтам дивитися фільми та звернув увагу на те, що це сприяло вивільненню несвідомих, пригнічених емоцій і спогадів. Правильно добираючи необхідний момент у фільмі, він працював зі стосунками, травмою, тривогою тощо. Так народилася фільмотерапія Берні Вудера.
Як акредитований спеціаліст Core Process Psychotherapy (поєднання західної та буддистської психології), основну увагу у своїй роботі Берні приділяє балансу духовного та психологічного розвитку клієнтів, допомагає їм виробляти свідомість, вчить спостерігати за своїми думками, почуттями й відчуттями. Він наголошує на важливості розвитку здатності до усвідомлення й виведення на поверхню своїх шаблонів взаємин і поведінки. Берні підкреслює, що фільмотерапію має проводити фахівець, який розуміє і знає, як потрібно працювати з тривожними почуттями та станами.
Берні Вудер неодноразово виступав на радіо. Також він брав участь у цікавому експерименті з рятування клієнтки від фобії птахів за допомогою кінотерапії. Експеримент засвідчив, що лише правильно дібраний фільм має терапевтичний ефект. Берні написав дві книги – «Movie Therapy How It Changes Lives» та «No Ordinary Life!: Buddhism, psychotherapy and movies». У них він поділився своїм досвідом використання фільмів в індивідуальній терапії [1, с. 18].
Кінойога Тева Спаркса
Тев Спаркс зазначає, що будь-який фільм несе в собі «можливість зцілення», здатний змінити життя, перетворити людину. Замість походу до терапевта він пропонує дивитися фільм, налаштувавшись на те, що цей фільм розповість людині щось про неї саму. Для цього достатньо зробити лише дві речі. Перше – звернути увагу на почуття, що виникають під час перегляду. Друге – дозволити їм змінити нас. Цей спосіб з’єднатися зі своїми почуттями, внутрішнім світом і переживаннями за допомогою кіно він описав у книзі «Кінойога».
В основу кінойоги покладена система лікування, так звана «Навігаційна система усвідомлення», або НСУ. НСУ схожа на систему координат, у якій на горизонтальній осі відбиваються відносини зі світом, весь досвід, який людина має поза собою. А на вертикальній осі – внутрішній світ людини, те, що відбувається в неї всередині.
Все, що нижче за горизонталлю, – наші персональні питання: минуле, щось забуте, щось таке, що мотивує нас бути такими, якими ми є. Вище горизонталі – досвід, який можна назвати рухом до цілісності, вищим за Я.
Працює ця система дуже просто. Коли ми переглядаємо фільм, то ставимося до нього як до зовнішньої події й усі свої переживання розглядаємо саме через цю призму. Але потім ми співвідносимо ці переживання зі своїм внутрішнім досвідом – минулим і майбутнім. Припиняємо звинувачувати зовнішній світ, беремо відповідальність за те, що відбувається. Таким чином, ми отримуємо сили для змін і зцілення.
Як керівник Трансперсонального тренінгу Грофа, Тев Спаркс розглядає дію кінойоги через призму перинатальної матриці смерті/відродження та через призму чотирьох зон: безпеки, пастки, війни та свободи [1, с. 19].
Режисована фільмотерапія Сергія Красіна
Першими розробками методу були тренінгові програми для педагогів, батьків та учнів шкіл. Популярність цих програм і значна кількість позитивних відгуків стимулювали автора до подальших розробок і досліджень. У ході роботи Сергій Красін звернув увагу на те, що високий терапевтичний результат залежав не тільки від змісту фільму, а й від дій, які виконує фільмотерапевт. Помилкова стратегія фільмотерапевта різко знижувала терапевтичний ефект. І навпаки, грамотні дії підвищували результат від перегляду в кілька разів. Так народилась ідея створення методу, у якому продуманість дій фільмотерапевта до, під час та після перегляду фільму стали такими ж важливими, як і сам перегляд. Терапевт не просто стимулює обговорення фільму. Він створює умови, у яких клієнт отримує актуальні знання, важливі інсайти, проживає емоції, виробляє необхідні вміння та навички. Метод отримав назву «Режисована фільмотерапія». Режисура фільмотерапії стала найважливішою частиною терапевтичного процесу. З’явилися режисерські прийоми й розроблені на їх основі техніки.
У ході роботи було з’ясовано, що режисовану фільмотерапію можна застосовувати однаково ефективно не тільки в терапевтичній, але також і в тренінговій, коучинговій, консультаційній роботі з клієнтами. Так у єдиному методі виникли такі напрями: терапія за методами режисованої фільмотерапії, консультування за методами режисованої фільмотерапії, режисований фільмотренінг, режисований фільмокоучинг.
Зараз метод включає більше тридцяти прийомів роботи з короткими фрагментами, низку стратегій і більше десяти алгоритмів роботи з короткометражними й повнометражними стрічками. Розроблено сотні технік, десятки тренінгових програм. Докладніше з методом ви маєте можливість познайомитися в розділі «Режисована фільмотерапія» [1, с. 20].
1. Красін С.А. Вступ до режисованої фільмотерапіїї / С.А. Красін.— Харків : ФОП Рубашкін, 2018 — 84 с.
